Римський період

Настання римського періоду Античності звичайно датується 30 р. до н.е., коли Рим повністю установлює свою гегемонію в Середземномор’ї. Включення елліністичного світу до складу Римської респуб­­ліки, а потім і імперії було пов’язано з глибокими змінами в культурі усіх вклю­­чених у Римську державу країн і народів. Для елліністичного світу настала епоха післяелліністичної римської культури, але вона продов­жу­вала собою Античність, яка доти залишалася еллінською. Незва­жаю­чи на існуючу між Римом і Грецією дистанцію, вони були двома західни­­ми за типом культурами. Головне, що їх поєднувало, це полісний ха­рак­­тер культури.

Римську культуру відрізняла асимілятивна та інтегративна здатність. Риму вдалося створити не тільки єдиний культурний, але й політичний простір Античності. Рим об’єднав під своєю владою всі уцілілі від на­тиску зі Сходу елліністичні держави, грецькі землі, величезні території, що належали Карфагену, завоював Галлію, Іберію, Британію, Іллірію і т.д. Усі завойовані Римом території утворили єдину і стійку державу, у якій інтенсивно йшов процес латинізації культури.

Вирішальний вплив Риму на античну культуру, що змінив все світосприйняття і самовідчуття античної людини, позначився у сфері полі­тичного, державного і громадського життя.

Спочатку Рим являв собою невелику, навіть за масштабами Греції, місто-державу. Традиція відносить заснування Риму до 753 р. до н.е. і пов’язує з легендарними іменами Ромула і Рема. Історію стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди: царський (VIII – початок VI ст. до н.е.); республіканський (510/509 – 30/27 р. до н. е.); імперський (30/27 р. до н.е. – 476 р.).

Початково, як і греки, римляни були воїнами-хліборобами, але торгівля і ремесло ніколи не були в них у пошані. Римляни були байдужі до моря. Рим був дуже войовничим, і римські війни закінчувалися при­єднанням захоплених територій. Рим не дорожив своєю окремістю і відо­соб­леністю від іншого світу. Римляни відчували своє право і вірили у сво­ю здатність, а потім і покликання перетворити «хаос світу» на «кос­мос Риму».

Римська культура являла собою, культуру воєнізованої держави. Внутрішня стійкість Риму досягалася зовнішніми успіхами. Вони ж і згубили Рим, позбавивши його зовнішньої мети. Систему цінностей римських громадян визначав у першу чергу патріотизм – уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею призначені йому перемоги, про Рим як вищу цінність, про обов’язок громадянина служити йому всіма силами, не щадячи життя. Для цього громадянин повинен був відзначатися мужністю, стійкістю, помірністю в способі життя, чесністю, вірністю, достоїнством, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому народними зборами закону і встановленому «предками» звичаєві в мирний час, шанувати богів-заступників своїх родин, своїх сільських громад і Риму. Основним осередком суспільства-держави було римська фамілія. Але сімейні засади переступалися на користь державних.

Рим, як жоден античний поліс, був для його громадян чимось винятковим і єдиним у своєму роді (існував Рим і інший світ). У Римі загальноантичні чесноти (любов до свого міста, обов’язок стосовно ньо­го) переходять в іншу якість, що зробило Рим світом, і породило нове відчуття історії (для римлянина римська історія і є всесвітня історія). На відміну від греків у римлян формується уявлення про історію як по­сту­пальний рух. Таке нове, всесвітнє й універсалістське сприйняття світу, формувалося напередодні появи режиму імператорів.

Особливою сферою римської культури є право. У ньому найбільш яскраво проявилося властиве римлянам прагнення до упорядкованості, систематизації, нормування громадського життя. Завданням римського права було закріплення у всіх деталях влади рабовласників, упоряд­кування різного роду взаємин між усіма шарами римського суспільства, а також відносин між державою і численними народами, що населяли імперію. Римські юристи ділили все право на дві великі області: право пуб­лічне (питання державної важливості, культу і релігії, діяльності державних органів) і право приватне (складалося з трьох систем - цивіль­не, преторське, право народів).

Римська міфологія відрізняється від грецької. Римські боги не мали людського вигляду, не вступали в складні взаємини, позначалися лише іменами і відповідали за конкретні явища і функції. Римське мистецтво склалося на основі складного взаємопроникнення самобутнього мистецтва етрусків і грецького мистецтва. Художня культура Риму відріз­­нялася великою розмаїтістю і строкатістю форм, у ній були відбиті ри­­си, властиві мистецтву народів, скорених Римом. Розквіт римської художньої культури припав на час кризи римського поліса і виникнення принципату, а пізніше – монархії. У Римі існував інший рівень взаємини особистості і колективу, інша спрямованість проблематики, більшвисокий ступінь авторського самовиявлення і самосвідомості. Художню культуру Рим наділив більшою часткою суб’єктивізму. Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури.

Досягнення римської матеріальної культури стали основою техніч­но­го розвитку Західної Європи в епоху Середньовіччя. Культурна єд­ність була задана римлянами на віддалену історичну перспективу. Ан­тич­ні образи і сюжети служили темами художникам і скульпторам, що трактували їх у відповідності зі смаками свого часу. Античний світ і його цивілізація вплинули на матеріальну і духовну культуру наступних епох, поширилися не лише на народи, що входили до складу Римської імперії, але і на германців, арабів, слов’ян.

____________________________________________________________

Римські завоювання III-II ст. до н.е., що перетворили великі області Середземномор’я в безправні провінції, призвели до складних соціально-економічних і політичних наслідків, які були викликані невідповідністю організаційних форм цивільної громади потребам «світової» держави. На рубежі I-II ст. в основному завершилося становлення імперської державної організації. Виникла ідея «Римського миру», «Pax Romanum», що проголошувався найбільшим досягненням імперії. Мир означав припинення внутрішніх розбратів і широких зовнішніх завоювань. Це був світ римський, тобто загальноімперський, оскільки імперія все більше ставала єдиною в результаті романізації. Проте «Римський мир» виявився порівняно недовгим. Стабільність імперії виявилася ілюзор­ною. У III ст. затяжна криза охопила всю імперію: імператори змінювали один одного, окремі провінції проголошували своїх власних імператорів (наприклад, у Галлії), великі землевласники не корилися центральній владі, чиновники грабували населення. Відбувався розпад сімейних зв’язків, що стало ще одним проявом розпаду зв’язків суспільних. У III ст. спалахують повстання рабів і колонів, як у західних, так і в східних провін­ціях. Почалися вторгнення на територію імперії германських пле­мен. Імперія втрачала одну провінцію за іншою.

Зміни в суспільній структурі впливали на соціальну психологію й ідеологію різних верств населення імперії. Це був час кризи і відмирання антич­ного світогляду, заснованого на уявленні про розумність світо­уст­рою. Світ став здаватися втіленням зла і несправедливості. Криза античної культури проявилася, насамперед, у втраті смислоутворюючих основ, утраті сакральності в культурі. Це відбилося у втраті моральності, духовному занепаді, пануванні, особливо серед вищих шарів, гедонізму(від грецьк. задоволення – вчення, що стверджує насолоду, задоволення як вищу мету і мотив людської поведінки). На противагу цьому йде напружений пошук нових життєсмислових основ. Широкого поширення набули різні вчення, які проповідували спасіння від влади «світу» і «плоті». Для масової свідомості того часу була характерна віра в чаклун­ство, магію, віщунів, жагучі надії на чудо. У містах Греції, Італії, Малій Азії падав авторитет древніх античних божеств, відбувалася криза поліс­ної релігії. Вона позначилася, зокрема, у появі в містах офі­цій­них куль­тів органів влади. Місце античних божеств у віруваннях жителів Рим­ської імперії стали займати древні східні умираючі і воск­­ресаючі боже­ства. Особливо популярним було шанування іран­­ського сонячного бога Митри, якого деякі дослідники називають головним суперником хрис­тиянства.

________________________________________________________________________________________________________________

Християнство виникло в I ст. н.е. у Палестині. Основою первісного християнства була віра в спокутну жертву месії Ісуса, що постраждав за гріхи людей і воскрес, обіцяючи тим самим спасіння для всіх увіру­вавших у нього. Християнство другої половини I ст. мислило себе ще в рамках іудаїзму, вважало себе справжнім іудейством. Переважала ідея моральної досконалості, в той же час була відсутня вироблена регла­мен­тація повсякденного життя.

Виникнення і поширення християнства було обумовлено змінами в ідеології і соціальній психології: пошуками єдиного універсального божества, котре було б носієм вищої справедливості, захисником скрив­­дже­них, падінням авторитету древніх місцевих богів, заступників міста або племені, руйнуванням традиційних зв’язків між людьми – общинних, громадянських, сімейних, а також пошуками нових моральних норм, що протистояли аморальності і бездуховності римського суспільства.

Християнство значною мірою було підготовлено греко-римською духовною культурою, велику роль у його становленні відіграли релігійні тенденції пізнього еллінізму - синкретизм різних вірувань, зокрема, східних міфів про страждаючого, умираючого і воскресаючого Бога; зближення всіх релігій, посилення ідеї єдинобожжя; індивідуалізація релігії як особистої справи людини; необхідність чуда, надприродної допомоги для спасіння від гріховного земного життя, ворожого людині; особистісне розуміння абсолюту.

У світосприйнятті раннього християнства проявилася психологія людини, позбавленої всіх суспільних зв’язків і гарантій. Християни сприймали себе тимчасовими мандрівниками на землі, але при цьому індивідуальна людина знаходилася в центрі віровчення і несла відпо­відальність не тільки за свої особисті дії, але і за всю світову неспра­вед­ливість. Вона мала можливість обрати шлях, який привів би до поря­тунку, але до порятунку в іншому житті. Із самого початку в хрис­тиян­ській етиці сполучилися несполучні логічно віра в наперед­­визна­ченність і переконання в можливості вибору, що однаково були важливі у світо­­сприйнятті віруючих.

Спочатку раннє християнство з його поставленням благодаті вище закону і вимогою відмови від умовностей («будьте як діти») несло в со­бі величезний революційний потенціал, спрямований проти існуючої традиції і взагалі культурних обмежень, було запереченням всіх устояних порядків, свого роду «бунтом» проти культури. Основи християнської етики спочатку полягали у відмові від норм «цього світу» і єднанні у вірі, але поступово складалися в результаті пристосування до навко­лишньої дійсності.

Християнська догматика складалася в процесі формування церкви, у суперечках і конфліктах між окремими групами і напрямками. У перші століття н.е. у працях християнських письменників Орігена, Григорія Богослова, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Августина та ін. була започаткована спроба осмислення християнства за допомогою філософії, відбулося з’єднання християнства й античної філософської традиції. Саме тут з’являються ідеї, що мають принципове значення для християнства: Бога як нескінченно чистого духу, зв’язку людської душі з Божеством, внутрішньої волі людської особистості в її відношенні до зовнішнього світу, його протилежність світові духу, потреби в спокуті, на­реш­­ті, ідея Логосу як посередника між Богом і людьми. З’єднавши в собі еллінську інтелектуальну культуру, іудейський монотеїзм і римське право, християнство вже самим синтетичним характером свого поход­­ження виявило норму загального людського життя, для якої національні, культурні відмінності несуттєві. Але в християнстві проя­вилася самобут­­ність Сходу, воно стало свого роду духовним реваншем Сходу. Саме сло­­во «еллін» стає одіозним синонімом «язичника». Хрис­тиянство багато в чому відрізняється, часто до протилежності, від антич­ного язи­­че­ства. Відмінності полягають у наступному:

Християнство                                                      Античність     

гріховність земного життя                радість земного буття              

культ тілесного буття                         пріоритет духовного над тілесним       

смиренність людини                                             активність       

повнота життя                                     аскетизм           

                                     Віра     

у чудо, авторитет                                 у розум

                                      Орієнтація на  

внутрішній світ людини                        зовнішній світ людини

Християнство не було єдиним носієм принципу аскези (від грецьк. вправа - добровільне обмеження або придушення почуттєвих бажань, відмова від задоволень). Заперечення світу знайшло найбільше вира­ження не в теології церкви, а в енкратитських єресях, у гностицизмі, у мані­­хействі».

Гностицизм (від грецьк. пізнання) випливає з дуалістичного уяв­лення про світ, про споконвічну боротьбу між добрим і злим початком. Гностичними ідеями ортодоксальні християнські письменники називали сукупність ідей про непізнаваного бога і світ, створений не благим бо­­гом, а нижчими силами, про логос як посередника між божеством і світом, про людину, котра повинна розбудити в собі правдиве знання про бога і завдяки цьому «знанню» з’єднатися з божеством. Важливим аспектом гностичного сприйняття людини було уявлення про те, що вона складається з тіла, душі і духу; перші два компоненти походять від ниж­чих сил, котрі наділили людину своїми властивостями. Дух (пневма) походить від божества; це його відблиск. Тільки той, хто відкриває в собі цей відблиск, стає обраним, непідвласним дії космічних сил, керуючих тілесним світом. Пневма не знає про саму себе, її пробудження і звільнення від оковів тілесного і душевного світу і є гнозис - не раціо­­наль­не пізнання, а осяяння. Це осяяння відбувається завдяки дії різних посередників між вищими силами і людьми. Гностики-християни такого посередника бачили в Христі (божественному слові, логосі), що прийшов спасти тих, хто належить йому, з нижчого світу. Гностичні ідеї вияв­лялися в різних сектах (шанувальники Гермеса Трисмегіста, секти послідовників Іоанна Хрестителя та ін.). У вченнях гностиків відродилася та складна східна магія, проти якої виступали перші християни. Для гностичних громад була характерна замкнутість, таємничість, складні обряди. Таємним вважали гностики і своє вчення. Гностики не визна­вали людської природи Христа. Христос сприймався ними як передіс­нуючий спаситель, «перша людина», «небесний Адам», що втілився в Ісусі або ввійшов у нього. Він повідомляє обраним, котрі володіють пнев­мою, таємниці вищого світу і відкриває шляхи повернення туди. Смерть Ісуса трактувалася як перемога над космічними силами зла, звіль­нення від них. Боротьба християнства з гностицизмом була довгою і важкою. Гностицизм пустив глибокі корені в культурі і вплинув на саме християнство.

В самому християнстві важливе місце займає проблема теодицеї (виправдання Бога перед лицем зла). Основною відмінністю новоавітого християнства від гностицизму було неприйняття ним самого поняття гнозису (містичного злиття з божеством), яким гностики заміня­ли віру в бога. Істотним було також положення про те, що спастися можуть усівіруючі в Христа (віруючі, а не лише ті, що опанували містич­не знання про бога); плотські (тілесні) люди теж можуть прилучитися до бога і стати духовними. Християнство примирило «світ земний» і «світ небесний» через боголюдську сутність Христа. При всій своїй ду­хов­ності, хрис­тиянство було свого роду компромісом між духом і плот­тю, тому що Христос воскреє як тілесна істота; плоть розглядається не як «в’язниця», «окови» духу, а в гармонійній єдності з духом і душею. Принцип аскези був спрямований не на умертвіння плоті, а на її очищення.

Як світова релігія, християнство являє собою поєднання віри, культу, етики і соціальної організації. Основні ідеї християнства – гріхов­ності людського роду; спасіння, необхідного кожній людині; спо­кути гріхів перед богом, співчуття. У християнстві релігією стає загаль­на лю­бов до людства, до людей як братів у їх синівності Божій, рівність людей пе­ред Богом. Християнство з’явилося відповіддю на потреби мас у позитивному ідеалі. Воно ставило перед людьми нову мету, з’єднуючи надію на особисте безсмертя з надією на загальне спасіння і відновлення в очікуваному Царстві Божому, обґрунтовувало ідею братерства людей, рівних у гріху і спокуті, санкціонувало розрив віруючих з ворожим зем­ним світом.

Активна місіонерська діяльність, проповідь «благої вісті» як можна більшому числу людей були органічно властиві християнству. Важ­ливою особливістю християнської проповіді було звернення її, насам­перед, до соціальних низів. Соціальний склад перших хрис­тиянських громад не був однорідним, хоча переважали вихідці із соціа­льних низів, значне місце займали жінки. Досить швидкому поширенню нової віри сприяв космополітизм Римської імперії, співзвучний універ­­­салізмові християнства, що звертається до всього роду людського, неза­лежно від на­ціональних відмінностей. Протягом двох сторіч нова релігія завою­ва­ла імперію.

У Римі християнство довго розглядалося як повне заперечення офіційної ідеології, тому переслідувалося владою. Костянтин Великий Міланським едиктом 313 р. легалізував християнство, котре формально ставало лише одним з численних дозволених культів імперії. Союз Костянтина з християнською церквою носив, головним чином, політич­ний характер. Імператор плекав надію, що християнство зможе запо­біг­ти розпаду імперії, замінивши як об’єднуюча ідеологія стару ідею Ри­му, і хоча він не переслідував традиційні культи, саме з цього часу хрис­тиянство починає здобувати вирішальне значення в ідеологічному житті імперії, а християнська церква поступово перетворюється на церкву панівну.

Усередині християнства існували різні течії, у тому числі й гностичні. У 325 р. з ініціативи Костянтина в Нікеї (Мала Азія) був скликаний собор єпископів, який прийняв християнський символ віри. Саме після Нікейського собору відбулося офіційне оформлення єдиної ортодоксальної (православної) католицької (всесвітньої) церкви. Наприкінці IV ст. імператор Феодосій видав укази, що забороняли усяке – публічне і приватне – відправлення язичеських культів. Тепер християнська юрба почала влаштовувати погроми. Протягом IV ст. йшов відбір священних книг християн. Як священне писання християнами були прийняті древні тексти, канонізовані релігійною традицією іудаїзму, що одержали назву «Старий заповіт». Інша частина, додана християнами і визнана тільки ними, створена в другій половині I ст. н.е., була названа «Новим заповітом». Нове бачення світу найбільше повно розкривається в «Євангеліях», що оповідають про земне життя Ісуса Христа. Старий заповіт і Новий заповіт складають Біблію.

У 395 р. Римська імперія була формально розділена на 2 частини – Західну і Східну. Вже в 410 р. плем’я готів вторглося в Італію, захопило і розграбувало Рим. У 455 р. Рим піддався новому погромові від племені вандалів. У 476 р. після повалення останнього імператора Ромула Августула Західна Римська імперія припинила своє існування, на її місці виникли королівства варварів. На Заході церква пережила імперію. На Сході сильна імператорська влада підкорила собі церкву.

Раннє християнство відрізнялося демократизмом, ставши світовою релігією, християнство проповідувало смиренність перед державною владою, хоча і намагалося стати вище неї, проявило нетерпимість у став­ленні до античного вільнодумства і гуманізму і тим самим завдало удару по античній культурі. Разом з тим християнство висвітило роль духов­ного життя людини, внесло у світоглядний хаос народів наступаю­чого середньовіччя початок внутрішньої, релігійної єдності, духовної спіль­ності, тим самим сприяло створенню загально­європейської куль­тури.