Античність

Під античністю (від лат. antiquus – стародавній, древній) в історії культури розуміється особливий тип культури, цілісне утворення, що охоплює історичні форми суспільної самосвідомості грецької і римської традицій. Незважаючи на близькість цих культурних феноменів і певну наступність, їх ставлення до культурних цінностей, світорозуміння, уся система ідеологічних установок були різні. Тому таке об’єднання грецької культури і римської культури досить умовне. Головним критерієм тут постає протиставлення «Схід - Захід», котре численні автори відносять ще до часів античності. Вважається, що під Заходом звичайно розуміють культури тих народів, що успадкували основоположні принципи соціальних і інтелектуальних форм, які проявилися в житті Стародавньої Греції та Риму. На думку ж інших авторів, поділ на «Схід – Захід» періоду античності не має підстав. Стародавня Греція не була частиною Заходу, вона була нерозривно пов’язана з культурною системою Сходу. Самі елліни усвідомлювали молодість своєї цивілізації, шанували Схід як країну мудрості, вважали себе учнями. Грецький духовний світ виростав і самовизначався у взаємодії і розмежуванні зі Сходом.

Основні параметри античної культури заклала і виразила з найбільшою силою і повнотою Стародавня Греція (Еллада). В історії культури Древньої Греції виділяються наступні періоди:

1.      Егейський або крито-мікенський - XX-XII ст. до н.е.

2.      Гомерівський (дорійського завоювання, «темних віків») - XI-IХ ст. до н.е.

3.      Архаїчний – VIII-VI ст. до н.е.

4.      Класичний – V-IV ст. до н.е.

5.      Елліністичний – IV-I ст. до н.е.

Крито-мікенський період історії зберігся в пам’яті самих стародавніх греків у вигляді міфів і епосу. Завдяки успіхам археології дослідники добували з-під казкової оболонки зерна дійсної історії. Оскільки перші археологічні знахідки пам’ятників егейської культури були зроблені наКриті й у Мікенах, цей період був названий крито-мікенським. У III тися­­чоріччі до н.е. на островах Егейського моря й на материковій Греції ви­­никла розвинена цивілізація. Її характерними рисами було існування специфічних державних утворень, що одержали назву палацевих цент­рів. Палаци були осередком військово-політичного, економічного, релі­гійного життя. «Палацева» культура характеризується наявністю цент­ра­лізованої бюрократичної системи, жрецького стану, функції верховного жерця виконував цар (ванака). Їй властива хтонічна релігій­ність (культ землі і родючості). У II тис. до н.е. відбувається заселення Балканського півострова, островів Егейського моря й узбережжя Малої Азії най­­дав­нішими грецькими племенами - ахейцями, котрі частково зруйнували більш ранні поселення догрецького населення (загальна назва «пелазги»), частково асимілювали їх. У числі «народів моря» ахейці на­па­дали на Єгипет. Останнім великим військовим заходом ахейців була оспівана Гомером Троянська війна. Крито-мікенська цивілізація мала тісні зв’язки з деспотичними державами Сходу і за своїм типом була їм подібна.

Гомерівський період (названий так тому, що за переказом саме в цей час жив Гомер) пов’язаний з переселенням у XII ст. до н.е. численних грецьких дорійських племен, котрі переживали розклад первісного ладу, з півночі Балканського півострова на південь. Їхній перемозі над більш розвиненими в соціальному відношенні державами сприяло те, що вони володіли залізною зброєю, на відміну від ахейців, котрі знали лише бронзу. Залишки ахейського населення частково збереглися в Аттиці, але більшість їх перебралася на егейське узбережжя Малої Азії. Тому малоазійські греки, зберігши елементи крито-мікенської культури, вия­вилися найбільш розвинутими в соціальних і культурних від­ношеннях у наступних поколіннях. Балканська Греція і прилеглі острови дегра­дували в соціальному відношенні. Дорійське завоювання призвело до повернення родових відносин. Фактично народження грецької циві­лізації відбувалося в 2 етапи: культуротворчий рух першого, мікен­ського періоду, завершився катастрофою, але послужив основою для більш стрімкого й успішного розвитку на другому етапі, у вік архаї­ки.

У VIII-VI ст. до н.е. відбувається формування в найбільш чистому і вираженому варіанті власне античної цивілізації, що досягла свого розквіту в класичний період. Перші контури нової етнокультурної єд­ності греків виявляються вже наприкінці гомерівських часів; потім в архаїчну епоху - затвердження практично повсюди нового, античного рабовласницького принципу, одночасно з ростом економічних, полі­тич­них і культурних зв’язків між грецькими містами і відтворенням, в умовах цивілізації, древньої етнокультурної єдності грецького народу. Різноманіття   факторів культурного розвитку, раннє осмислення греками своєї історичної винятковості призвело до появи усвідомленої опозиції еллінства і варварства, що була й етнічною, і соціальною. Значну роль у переході грецького народу на античний шлях розвитку зіграла «велика грецька колонізація» VIII-VI ст. до н.е. Колонізація розрядила соціальну обстановку в Греції, давши відтік надлишковому аграрному населенню на незасвоєні (за уявленням греків) заморські землі. Вона дала могутній імпульс заняттям торгівлею, ремеслами, товарними видами сільського господарства, зв’язавши ланцюгом більш-менш взаємовигідних еконо­мічних відносин метрополії і колонії, грецькі міста і варварську округу. Вели­ка колонізація стала першим етапом загального наступу античності на світ навколишніх варварів.

Політична дійсність Греції епохи класики характеризувалася існу­ванням маси незалежних міст-держав, полісів, організованих як суверенні громадянські спільноти. Слово «поліс» по-грецьки означає «місто». Поліс являв собою найпростішу, елементарну економічну єдність міста і сільської округи, достатню для існування проживаючої в даній місцевості етнічної спільноти. Економіка поліса базувалася в основ­ному на сільському господарстві, котре становило основну сферу за­нять. Як тип громадської організації, поліс виявляв собою найпрос­тішу взаємодію не багатьох, чітко відмінних за своїм статусом соціаль­них груп, чия різниця в становищі і взаємодія була обумовлена історично необхідним поділом праці. Це суверенна громадянська міська община, заснована на рабстві іноплемінників.

На території Стародавньої Греції існував декілька сотень полісів. Найбільшим полісом була Спарта, в якій нараховувалося 9 тис. сімей спар­тіатів. Між полісами проходили жорстокі і кровопролитні війни, однак, приєднання перемігшим полісом території завойованого не було прийнято. Древня Греція ніколи не утворювала єдиної держави, зали­шаючись етнічною і культурною, але не політичною реальністю (вона начеб­то застигла на першій стадії утворення держави).

Влада в Древній Греції могла мати різні форми – влада царя (базилевса), тиранія, демократія та ін. Однак ця влада завжди була лише владою одного громадянина над іншими, на відміну від Сходу, де вона мала божественне походження.

Публічність суспільного і приватного життя була невід’ємною час­­тиною античних уявлень про добропорядність. Відмінною рисою поліс­ної етики є поєднання почуття колективізму й агоністичного (змагаль­ного) початку. Без духу змагання, боротьби, агоністики не можна зрозу­міти культуру і весь уклад життя Еллади. Однією з форм шанування богів­ були агони - усякого роду змагання, учасники яких намагалися виді­литися своїми досягненнями в тій чи іншій сфері. Змагання були не лише спортивні, першість виборювали музиканти, співаки, автори трагедій і комедій, актори. Навіть у війнах між полісами вбачають змагальний, ігровий початок, що відрізняло їх від воєн з варварами. У цій духовній ат­­мо­­сфері, пронизаній ідеалами змагання, першості, досягнення фізич­ної і моральної досконалості особистості, особливе значення малі великі спортивні змагання. Традиційною датою початку Олімпійських ігор вва­жається 776 р. до н.е. (під цією датою вони вперше згадані в джерелах).

Вимога особистого вдосконалення визначається тим, що кожна людина повинна вдосконалюватися, щоб служити своїй громаді, своєму полісові. Це служіння суспільству, у якому живе людина, а не служіння богам і складає основу світогляду греків. Ідеал, до якого повинна прагнути людина, - розквіт особистості в лоні справедливої і розумно улаштованої громади (калокагатія). Поняття калокагатії пов’язане з особливостями самої грецької культури, у якій виховання розумілася як нерозривна єдність «гімнастичного» і «мусичного». Воно виявляло собою синтез цих двох елементів, класичну рівновагу духу і тіла, ідеал краси і добра, злитих у людині воєдино. Беручи початок у конкретних уявленнях про прекрасне, поняття калокагатії згодом стало суто абстрактним, ставши вираженням громадянських і етичних цінностей античного суспільства, втілених у гармонічно розвиненій особистості .

Полісна людина була «людиною війни» і «людиною ради», тобто воїном і державним діячем. Ніякої постійної і професійної армії поліси довгий час не мали. Також у них не було і професійних політиків і державного апарату. Усі скільки-небудь значимі військові і цивільні посади займалися по праву народження або ж були виборними і призначалися для громадян.

Сільське господарство, ремесло, виробництво, торгівля хоча і складали матеріальну основу існування полісу, власне в полісне життя не входили і були «низинними заняттями». При всій їхній необхідності вони вважалися уділом рабів (ремесло) чи ж вільнонароджених людей нижчого достоїнства. Уявлення про «ганебність ручної праці» накладало відбиток на всю грецьку культуру (саме тому філософія розвивалася, а техніка не розвивалася).

У міру наближення «великого полудня» грецької культури, її класичного періоду, у ній зростала значимість дозвілля. Згодом дозвіллястало сприйматися як не менш, якщо не більш піднесена сфера життє­діяльності, ніж війна чи політика. До дозвілля відносилися, цілком з ним не співпадаючи, палестра (гімнастична школа для навчання хлоп­чиків 12-16 років), гімнасій (у гімнасій приходили після палестри юнаки з 16 до 18 років, де займалися гімнастикою, здобували літературну, філософську і політичну освіту), грецький театр, філософські міркування і діяльність філософських шкіл. Дозвіллям же в його концентрованому вираженні для древніх греків був пир. Пир, де подавалися вишукані вина і страви, обов’язково супроводжувався музикою і співом, був бесідою про речі високі і божественні.

Зворотною стороною (і невід’ємною частиною) грецької полісної сис­теми і вирослої з неї демократії було рабство. Вони взаємо­обу­мовлювали одне одного. У класичному вигляді рабовласницький лад мав місце тільки в Греції та Римі. Саме там рабська праця була пануючим способом виробництва. Антична традиція підкреслює відмінні риси нового типові рабовласництва, - рабства не скорених війною еллінів, а куплених за гроші варварів. У грецькій мові виникло для позначення куплених рабів спеціальне слово «андроподон», що означає «люди­ноноге».

Спільними для всієї Еллади були обов’язкова моногамія і патріархат, котрий затвердився майже всюди. Вважалося, що шлюб переслідує два призначення: загальнодержавне і приватно-сімейне. Перше: збіль­шення числа громадян, що могли б сприйняти від батьків обов’язки стосовно держави (охороняти кордони, відбивати набіги ворогів). Дру­ге: виконати свій обов’язок перед родом і родиною і знайти опору в ста­рос­ті. На думку деяких дослідників, класична грецька культура була найбільш замкнутою чоловічою цивілізацією з усіх, які знала історія. Лише македонський вплив призвів до поліпшення становища жінок.

Спарта й Афіни виявляли собою два протилежних типи організації грецького поліса. Спарта являла собою аристократичну, що зберегла риси первісного колективізму, державу, соціально-економічною осно­вою якої було колективне володіння рабами – ілотами. Напів­леген­дар­ний спартанський законодавець Лікург своїми законами намагався запобігти проникненню в Спарту товарно-грошових відно­син і пов’я­заних з ними накопиченням, соціальним розшаруванням «громади рів­них». Закони забороняли спартіатам займатися торгівлею і ремеслом, не дозволяли збагачуватися. Головним заняттям спартанців була вій­ськова справа, тільки вона вважалася єдино гідною спартіата. Заради цього в Спарті була створена спеціальна система виховання. Дисцип­лінованість, уміння переносити біль, зневага до смерті, здатність швидкоприймати рішення, скромність, некористолюбство, і, насам­перед, муж­ність – ось що було потрібно від спартанця. Особливо відріз­нялося ста­но­вище жінок у Спарті. На відміну від жінок іншої Еллади, спар­тан­ки не піклувалися одним лише домашнім господарством, вони здобували освіту, займалися фізичними вправами, брали участь в зма­ганнях, впли­вали на державні справи.

Оцінка Спарти вже в сучасників не була безсторонньою. Переваги і симпатії сучасних вчених, політиків або публіцистів тому або іншому типу організації є свого роду критерієм, показником його світогляду – «реакційного» чи «демократичного». Часто можна зустріти порівняння Спарти з тоталітарними режимами ХХ ст. Разом з тім такий проник­ливий автор як Плутарх писав, що на перший погляд спартанці – це суспільство гімнастів, а насправді – це суспільство філософів. Для Пла­­тона Спарта послужила прообразом його «ідеальної держави».

Суспільним устроєм Афін була рабовласницька демократія, у яку за гострої внутрішньої боротьби поступово переходив родовий лад про­тягом IX-VIII ст. На відміну від спартанського колективізму, в Афінах сильнішим був індивідуалістичний початок. Але, разом з тим, Платон називав демократію «правлінням посередності». Антична демократія була заснована на всевладді поліса над формально вільним грома­дянином. Демократія носила обмежений характер, тому що поширю­валася лише на громадян. Політичними правами не користувалися жінки, метеки – іноземці, що постійно проживали в Афінах і складали значний відсоток населення, раби.

були центрами мікенської культури. Велике значення належало міфологічним уособленням елементів земної природи Багата міфологія Древньої Греції являє собою складну й велику цілісність, світ греків взагалі, куди входять поряд із власне міфами також історичні легенди і перекази, казкові сюжети, літературні новели. У її оформленні вирішальну роль відіграла мікенська епоха. Дія найважливіших грецьких міфів прив’язана до тих місць, які.

У своєму розвитку грецька міфологія пройшла кілька етапів: найдавніша, у якій головним принципом усвідомлення світу був принцип невпорядкованості, хаотичності, нерозмірності (Уран, Гея, Титани, Феміда, Кронос); класичний період пов’язаний з виникненням патріархального суспільства і ростом впливу людини на навколишнє середо­­вище, що знайшло втілення в уявленнях про розумну, раціональну упорядкованість світу – боги Олімпу; третій починається з виникненням класового, рабовласницького суспільства. Міф починає грати службову, підлеглу роль, перетворюється у форму, що інтерпретується філософамияк алегоричне вираження закономірностей буття, а поетами, худож­ни­ка­ми – як збірка сюжетів для вираження політичних, етичних проблем сучасності.

Для грецького світогляду характерний не тільки політеїзм, але й уявлення про загальну одушевленість природи. Кожне природне явище, річка, гора, гай мали своє божество. З погляду грека, не було нездоланної грані між світом людей і світом богів. Посередньою ланкою між ними ви­с­тупали герої. Уявлення про зв’язок людини з богами підсилюється і поглиблюється в Греції одночасно з поширенням засад раціона­ліс­тич­ного мислення.

Ієрархія Олімпійських богів відтворює ієрархію суспільного життя. Образи богів дуже складні, кожен пережив тривалу еволюцію. Але вони не виступають у ролі творців світу і людини, а над самим світом олімпійських богів панувала безлика сила – Доля (Ананке). Через політичну роздробленість і відсутність жрецького стану в греків не склалася єдина релігія. Виникла велика кількість дуже близьких, але не ідентичних релі­гійних систем. У міру розвитку полісного світогляду оформлялися уяв­лення про особливий зв’язок окремих божеств з тим чи іншим полісом, заступ­­никами якого вони виступали. У греків існували порівняно прості форми культу. Обряди приватного, домашнього культу здійснювалися главами сімей і родів, відправлення суспільного культу розглядалася як справа державної важливості.

Перше цільне і закінчене вираження грецької душі знаходиться в першотекстах античної культури - поемах Гомера «Іліада» і «Одіссея». У них вона вперше оформилася і втілилася як щось, що в основі своїй відбулося. Епос став вихідним і ключовим моментом грецької культури.

У греків уперше виникає філософія, яку іноді навіть називають «способом мислення по-грецькому». Своїм характером і методом гре­цька антична філософія є, власне, першою в історії спробою раціо­нального осягнення навколишнього світу. Саме вона стала головною пру­жиною, яка забезпечувала розвиток античної культури. Становлення філософії Древньої Греції відбувалося в VII-VI ст. до н.е. Головним напрямком класичного періоду була натурфілософія. Натурфілософські вчення про першоелементи давали можливість побудувати загальну картину світу і пояснити її, не звертаючись до допомоги богів. Філософія, що народжувалася, була стихійно-матеріалістичною, основне у творчості її представників - пошуки матеріальних першооснов усього сущого (вода, апейрон, повітря). Матеріалізму іонійських натурфі­­лософів проти­­стояли піфагорійці, котрі вважали основою основ мате­­матику і намагалися світову гармонію представити у вигляді пропорцій. Усіфілософські школи класичного періоду поєднувало прагнення створити єдину універсальну космологічну й онтологічну концепцію, пояснити єдність і розмаїтість світу. З середини V ст. до н.е. у духовному житті Гре­ції відбувається поворот від світу до людини, що пов’язаний з  іменем Сократа, творця ідеалістичної філософії і «сокра­тичного» методу ве­дення диспуту (діалектики). В епоху класики чітко проявилося уявлення про нероздільність філософії і політики, полісного життя. Саме з полі­тичних і загальнополісних міркувань у 399 р. до н.е. відбувся суд над Сократом. Особливість цієї події полягає в тому, що філософствування ніколи не розглядалося як особиста і приватна справа Сократа. Сам Сократ зробив свої філософські міркування фактом і подією полісного життя, а афінські громадяни були переконані в праві Афінської держави розбиратися у філософській позиції Сократа.

Ідеалістична розробка проблематики полісного життя і колективістської моралі була зроблена учнем Сократа Платоном. Основою вчення Платона стало уявлення про ідеї (ейдоси) – вічні і незмінні про­образи речей, слабкими відображеннями яких є предмети зовнішнього світу. На його основі Платон створив і теорію поліса. Іншим видатним філософом цього періоду був Аристотель, котрий створив усеосяжну науково-філософську систему, синтез досягнень грецької науки класичного періоду.

На основі раціоналістичного пізнання у дстародавніх греків відбувається нагромадження позитивних знань про природу, які можна умовно назвати наукою. Одні автори підкреслюють відмінності між позитив­ними знаннями в стародавності, що були включені в міфологічну картину світу, і сучасним розумінням науки, інші бачать між ними безпосеред­ній зв’язок. Наука була тісно пов’язана з натурфілософією. Фалес, Піфагор, Архімед та ін. зробили багато відкриттів у різних областях знань. Але знання рідко поєднувалися з практикою, не втілювалися в техніч­ному прогресі.

У древніх греків зароджується історія (грецьк. – дослідження, розповідь про минуле). Геродот (між 490 і 480 – бл. 425 до н.е.), котрий описав греко-перські війни з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., життя і побут скіфів, вважається «батьком історії».У древ­ніх греків історичні знання генетично пов’язані з міфом і мистецтвом розповіді. Історія навіть мала свою музу-покровительку - Кліо. Греки сприймали світобудову статично, як завершений і гармонійний космос і не сприймали історичного процесу, для них характерне циклічне розуміння історії. Вони не знали «історію», вони знали «історії».

Характерною рисою античної культури є космологічність. Космос (по-грецьки - світ, всесвіт, прикраса, порядок, світове ціле, що проти­стоїть Хаосові упорядкованістю і красою) постає абсолютом античної культури. Під вихідним принципом існування чогось конкретного греки розуміли міру, що є єдиною і неподільною характеристикою доскона­лості. Поняття міри характерне для філософської, політичної, естетичної і етичної культури античної Греції, представляючи собою одну з основних її категорій. Основну рисові буття древні греки бачили в гар­мо­нії. Найвище вираження гармонія і міра одержують у мистецтві, але зразком для творів мистецтва є гармонія в космосі, природі, гармонія людини, суспільства.

У грецькій культурі виникло нове розуміння сутності людини, їй притаманний підвищений інтерес до індивідуальності, особистісного початку. Напис на храмі Аполлона в Дельфах говорив: «Людина, пізнай саму себе». Філософ Протагор розумів людини як «міру всіх речей». У той же час, за словами К.Г.Юнга, «античний світ відрізнявся майже ви­нят­ково біологічною оцінкою людини».

Свободу греки осмислювали як відчуття своєї близькості до богів, свого царственого достоїнства, і неодмінну умову осмисленого існу­­вання. Найбільш своєрідно-грецьким у трактуванні свободи було ототожнення її із самодостатністю і самовладанням (автаркією). Свобо­ду як самовладання, як автаркію, індивід може досягти не в ізоляції від інших людей, а лише серед них. Виділялися градації і полюси свободи. У відношенні до неї греки нерідко коливаються, схиляючись то до піднесено-героїчного, то помірно-серединного варіанту буття у свободі. Однією з особливостей античної культури є поняття героїзму. Героїзм це той царський шлях, що робить людину вільною і скасовує вихідно раб­ські передумови існування кожної людини. Для античності герой був найбільш гідним з людей. Герої шанувалися протягом всієї історії Древньої Греції й античного світу в цілому. Антична культура була у своїй основі героїчна, і ця її спрямованість в ускладненому і перетвореному вигляді збережеться в наступні епохи розвитку західної культури.

Класична Греція поряд з оптимістичним життєсприйняттям, що сягає коренями в психологію героїчного міфу, знала і безвихідно-песи­містичний розпач перед нерозв’язними питаннями буття. Це знайшло ві­доб­раження в міфі про лідійського царя Мідаса. Коли Мідас спіймав Силена, духа стихій і необробленої природи, і попросив його назвати найкраще з усього, що лише можливе для людини, той відповів: «Най­краще для людини - зовсім не народитися».

Ключовими для характеристики давньогрецької культури є поняття «трагедія» (у букв. перекладі «цапина пісня») і «трагізм», смисл яких може бути прояснень тільки в контексті двох інших давньогрецькихреалій – долі і героїзму. Трагедію можна визначити як зіткнення героя і долі, у якому герой стверджує свій героїзм, а доля свою всемогутність. Ос­кільки обоє здобувають перемогу над супротивником, трагедія відбу­­вається в момент загибелі героя, де нерозривно присутні два моменти – тріумф і катастрофа. Трактування трагедії як тріумфу-катас­трофи вихо­дить з того, що трагедія - це життєва реальність, що трагіч­­ним міг бути і був життєвий шлях людей вищої гідності. А для самої Античності за словом трагедія стояв, насамперед, жанр театрального мисте­­цтва. Тра­­гедії як драматичний жанр створювалися у відповідь на трагедії як життєву реальність. Джерелами епосу і трагедії були міф і ритуал. Незва­жаючи на подальшу трансформацію, зв’язок давньо­грецького театру зі своїми джерелами зберігався протягом усього його розвитку. Попе­редниками театральних постановок у Древній Греції вважаються куль­­тові дії - містерії, що були присвячені богам, які уособ­­лювали умираючу і воскресаючу природу (Діонісу, Деметрі, Персефоні). Містерії містили елементи театральної гри, у них сполучилися народно-обрядова і філолофсько-містична сторони. Розвиток давньогрецької трагедії зв’я­зано з іменами трьох великих драматургів: Есхіла, Софокла, Еврипіда. Найбільш гострим у політичному відношенні жанром була аттична комедія, котра за походженням і за соціальними симпатіями була най­більш близька селянству. Найкрупніший представник жанру комедії - Аристофан.

У процесі вистави встановлювався контакт між глядачем і траге­дійним світом героїв. Залишаючись серединними людьми, вони ставали причетними до реальності героїзму. Такого роду причетність Аристо­тель позначав як катарсис (очищення). Співчуття глядачів театру персонажам трагедії припускало граничну зближеність головних персонажів трагедії з публікою, піднімало її до справжнього страждання і тим самим звеличувало людину. Це створювало єдність поліса, у якому живуть, насамперед, громадяни і вже потім герої або люди «золотої середини». Звід­си виникає та значимість, яку надавала полісна влада нечисленним дням театральних вистав. Їхній зв’язок зі святами, присвячених Діонісу, додавав виставам певної формальної і змістовної подоби сакральної дії.

Швидко і багатосторонньо розвивалася архітектура, що було пов’язано з формуванням і розвитком полісів. Головним центром художньої творчої діяльності були Афіни, особливо в часи правління Перикла. Головні досягнення проявилися в храмовому будівництві. Саме тут склалася класична ордерна система (певна система сполучення і взаємодії окремо стоячих опор – колон і лежачого на них перекриття). В основу грецького архітектурного ордера був покладений принцип гармонійності, пропорційності і розмірності частин стосовно цілого. УГреції паралельно розвивалися два ордери: доричний і іонічний. Третій – коринфський – склався пізніше на основі іонічного. В Афінах най­біль­шого розмаху досягає монументальне будівництво. Ансамбль Акрополя являє собою втілення принципів гармонійної рівноваги окре­мих споруд, сполучення доричної й іонічної архітектури, її синтез зі скуль­п­турою.

Особлива роль у культурі древньої Греції належить скульптурі. У скульптурі античний, і, насамперед, грецький, дух утілився так само значимо, як в епосі, філософії і драматургії. Грецька скульптура зоб­ра­жає божественних людей або божества в людському вигляді. Грецька божественність акцентує увагу на таких характеристиках скульптури як самовладання, самодостатність, автаркія. Невимушено стояча фігура втілює в собі космічний лад і гармонію індивідуального існування по ту сторону всякого роду недосконалостей. Причому гармонія і доско­налість, будучи знаком божественності й автаркії, при спогляданні без­­посередньо сприймаються як прекрасне людське тіло. Саме греки вперше вирішили, що людське тіло прекрасне, і зробили красу знаком бо­же­ственності. Тіло, таким чином, є образом душі, зовнішнім вира­женням внутрішнього світу людини. Краса в греків поєднує людське і боже­­ственне, створює плавний перехід від одного до іншого. У греків душа і тіло в скульптурі створюють єдність, причому своєрідно грецьку. Своє­рідність полягає в тому, що душа скульптури без залишку виражена в тілі, втілена в ньому. У неї не відчувається своєї внутрішньої, не зв’язаної з тілом життя. У грецькій скульптурі очі не грають ніякої особ­­ливої ролі, вони так само тілесні, як голова й інші частини тіла. Скуль­птура була для греків і людською, і божественною реальністю одночасно.

Про живопис можна судити по вазових розписах. У своїй роботі, орієнтованій на широкого споживача, майстри-вазописці набагато менше, ніж скульптори чи архітектори, залежали від освячених релігією або державою канонів. Тому їхнє мистецтво було більш динамічним і різноманітним. Як правило, вази були розписані в техніці черво­нофігурного живопису спочатку «суворим», потім «вільним» стилями. Художники використовували міфологічні й історичні сюжети, часто зверталися до сюжетів з повсякденного життя.