Трагедія

   Трагедія (з грец. –  цапина пісня) – „драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, а незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами й часто гине (хоч фізична загибель для трагічних героїв не обов’язкова, що підтверджують образи есхілівського Прометея, шекспірівського короля Ліра та ін)” [17, с. 427].

 Трагедія сформувалась ще в епоху античності, одним з основних джерел виникнення цього жанру були хорові пісні та сакральні дійства на честь Діоніса: зооморфним образом бога вина і виноградарства був цап і в жертву йому приносили цапа,  співаючи при цьому сумних пісень. „Батьком” трагедії вважають Есхіла.

Арістотель визнавав трагедію найвищою формою літератури, оскільки в ній є відображення подій (як у епосі) та висока емоційність (як у ліриці), окрім того, вона показує дію на сцені.  Автор „Поетики” звернув увагу на наступні моменти:

-          трагедія відображає (наслідує) важливі, суттєві події;

-          дія трагедії побудована на перипетіях (змінах від щастя до нещастя в долі героя і навпаки);

-          герої трагедії – прекрасна людина, але не ідеальна, здатна на помилку;

-          хор – органічна частина трагедії;

-          мова трагедії „прикрашена”;

-          через страх за героя і співчуття йому глядач трагедії внутрішньо очищується (переживає катарсис).

З ім’ям античного драматурга Софокла пов’язують поняття „трагедії року” *. 

В епоху Середньовіччя трагедія на деякий час поступилась місцем іншим драматичним жанрам: з’явилися містерія (з грец. mysterion – таємниця) – вільна, часто імпровізована вистава на сюжети Старого та Нового заповітів, міракль (франц. miracle –  диво) – дійство, яке показувало гріховне життя та каяття, звернення за допомогою до святого, який своїм чудесним втручанням рятував душу людини тощо.

У часи Ренесансу  (В. Шекспір, Жодель) відбувається відродження трагедії.

Цей жанр визнається „високим” (герої – видатні особистості, події – державного значення, стиль – піднесений) і продовжує зберігати свою популярність у літературі класицизму* (драматургія П.Корнеля, Ж. Расіна) – XVII ст. Головним джерелом трагічного стає конфлікт у душі героя між пристрастю, приватними інтересами і обов’язком перед державою.

„Вольтер визнав звичний предмет трагедії – пристрасті піднесених героїв – недостатнім, обгрунтував в „Міркуваннях про давню і нову трагедію” (1748) філософську проблематику трагедії і у власній художній практиці драматурга переслідував виховні цілі” [18, с. 1082]: „Альзіра”, „Заїра”, „Магомет”.

У XVIII ст. письменники доводять, що трагедії можуть переживати не лише правителі та полководці, видатні особистості, але й звичайні люди (міщани) – виникає драма, а трохи поспіль – мелодрама (грец. melos – песня, drama – дія), яка стає „улюбленицею” публіки („Дама з камеліями” Дюма-сина тощо).

На межі XIX-XX ст. відроджується у модернізованому вигляді антична  трагедія (Г. фон Гофмансталь, Г. Гауптман). У XX ст. театр дає „новую жизнь старой, прежде всего шекспировской трагедии” [18, с.1083].

 Комедія (походить від двох  грецьких слів komos і ode – „гульбище” та „співаю”) на відміну від трагедії, не показує трагічних наслідків конфлікту, фінал твору – щасливий. Цей жанр відображає смішні, комічні подій та характери, висміює соціальні або загальнолюдські недоліки.

Формується, як і трагедія, ще в епоху античності: серед джерел виникнення – святкові пісні та веселі дійства на честь все того ж Діоніса. Засновником вважають Аристофана („Вершники”, „Жаби”, „Хмари”). 

Від Арістотеля про комедію до нас дійшло не багато відомостей (див. Хрестоматійний додаток): вважають, що друга частина його „Поетики”, присвячена цьому жанру, не збереглась.

У часи античності та Середньовіччя існувало багато видів імпровізованих комедій (мім*, ателлана*, комічний репертуар мандрівних акторів – жонглерів). Особливе місце займали соті*, фарси*.

У XVI ст. з’являється так звана, „вчена комедія”, сommedia dell’arte („комедія масок”) в італійській літературі.

Величезний внесок у розвиток жанру зробив В. Шекспір („Комедія помилок”, „Сон літньої ночі”, „Багато галасу з нічого” тощо”): у його яскравих, оптимістичних творах провідною темою стало кохання, а головним законом – закон Природи.

Найвидатнішим комедіографом французького класицизму є Ж. Б. Мольєр, який висміював у своїх творах не лише міщан, але й аристократію, протиставляючи їй свій народний ідеал (улюбленим героєм драматурга є слуга, який меткіший та розумніший за свого господаря). Народність комедій Мольєра виявлялась також у використанні надбань середньовічних фарсів, комедії масок. Комічне у його творах поєднується з інтелектуальним началом. Водночас, Мольєр у деяких комедіях руйнує канони класицизму, роблячи крок назустріч реалізму („Дон Жуан”).

У 18 ст. безпосередніми продовжувачами традицій Мольєра є Ш. Дюфрені, Данку, А.Р. Лесаж: їх комедії втрачають філософську глибину, притаманну творам їх попередника, ле у них посилюється побутовий реалізм. З посиленням виховного та „чуттєвого” начал пов’язане виникнення „слізної комедії” (Детуш), розвиток „любовної комедії” П. Маріво.  Особливої уваги заслуговують також комедії Бомарше.

У 19 ст. прозова комедія майже повністю витіснила віршовану (комедії О. Дюма-сина та інш.). З к. 19 ст. розвиток комедії на Заході відбувається ніби поза межами літератури: представників основних течій цього часу (символісти, імпресіоністи тощо) цей жанр не приваблював.

 Типи комедій.

„Висока” (із глибоким філософським змістом, що викликає не лише сміх, але й серйозні роздуми). „Мізантроп”, „Дон Жуан або Камінний гість” Ж.-Б. Мольєра.

„Низька” (позбавлена глибокого змісту, часто сповнена непристойностей, видовищних ефектів, клоунади. Задовольняє низинні інстинкти. Глядач отримує задоволення від того, що дійові особи принижені).

„Комедія масок” (commedia dell'arte, „дель арте” – професійна комедія) - італійський театр Відродження. Генетично пов’язана із давньоримською культурною традицією. Актори-маски (Арлекін, Коломбіна та ін.), визначений набір типових ролей. Немає готового тексту комедії, є лише начерк сценарію, сюжетна схема, яка „оживляється” акторськими імпровізаціями. Вплинула на Лопе де Вега, В. Шекспіра,  Ж.-Б. Мольєра.

 „Комедія інтриги або ситуацій” (комічний ефект викликаний показом інтриг, які плетуть дійові особи, заплутаних, часом неправдоподібних життєвих ситуацій, що виникають як результат несподіваного збігу обставин). Творчість В. Шекспіра („Комедія помилок”), Т. де Моліна („Благочестива Марта”), Лопе де Вега („Собака на сіні”), П.О. Бомарше („Одруження Фігаро”) та ін.

„Комедія характерів” (комічний ефект викликаний показом певного людського недоліку, втіленого в характері одного персонажа та гіперболізованого). „Тартюф” (лицемірство – в образі Тартюфа), „Скупий” (скупість – в образі Гарпагона) Ж.-Б. Мольєра.

Термін драма використовується у двох значеннях:

-          драма як рід;

-          драма як жанр.

            Драма (з грец. – дія) як жанр виникає набагато пізніше, аніж трагедія та комедія  – у XVIII ст. у творчості просвітників. Французький письменник Д. Дідро визначив її як „міщанську трагедію”, підкресливши тим самим демократичну зміну орієнтирів: замість представників вищих кіл суспільства на сцені повинні були з’явитися міщани, здатні до глибоких почуттів не менше за аристократів.

Розквіт драми – ХІХ-ХХ ст.: психологічні драми Г. Ібсена, ліричні драми М. Метерлінка, інтелектуальна драма Ж.-П. Сартра, Ж. Ануя, драма абсурду Е. Йонеско, епічні драми Б. Брехта.

 Трагікомедія поєднує комічне і трагічне, „високе” та „низьке”, показує, як, незважаючи на небезпеки та нещастя, які загрожують персонажу, усе завершується добре. Доля персонажів багато в чому залежить від випадку, їх характери можуть змінюватися протягом твору, але в них домінує одна певна риса.

Цей жанр розвивається в літературі бароко (Ф. Бомонд, Дж. Флетчер). У трагікомедії ХІХ ст.  (твори Г. Ібсена, Г. Гауптаман) та ХХ ст. (Г. Лора, Ж. Ануй, Ж. Жироду) посилюється саме трагічне начало.

         „Сучасна трагікомедія не наділена чіткими жанровими ознаками і характеризується „трагікомічним ефектом”, який створюється шляхом зображення дійсності одночасно і в трагічному, і в комічному висвітленні, невідповідністю героя і ситуації (трагічна ситуація – комічний герой, рідше – навпаки.); нерозв'зністю внутрішнього конфлікту (сюжет ніби припускає продовження дії; автор при цьому утримується від остаточного вироку), відчуттям абсурдності буття” [32, с. 258].

    Мелодрама (от греч. мelos – пісня, drama – дія) –  вид драми, для неї характерні:

- гостра інтрига, захоплюючий сюжет;

- патетика (пристрасність, переповненість почуттями), гіперболізація пристрастей (наприклад, кохання або ревнощі, які призводять до злочину);

- чуттєвий характер, моралізаторство та дидактизм;

- герої чітко поділяються на позитивних і негативних, „героїв” та „злодіїв”;

- щаслива розв'язка.

Жанр виник у Франції, у XVIII ст. Засновником та теоретиком мелодрами вважають Ж. де Піксерекура (напр., „Селіна, або дитина таємниці”). Поетика мелодрами вплинула на П.О. Бомарше, В.Гюго, О. Дюма-батька та ін.