Пародія ( з грец. parodia – пісня навиворіт) – комічне наслідування (твору, людини, жанру, стилю), яке спотворено наслідує оригінал.  Пародія ніби „вивертає” твір, показує все навпаки. 

Пародіюється лише те, що добре відомо.

Виникає ще в епоху античності: „Батрахоміомахія” („Війна мишей та жаб”) – пародія на „Іліаду” Гомера; Арістофан у комедіях „Хмари”, „Жаби” пародіює Сократа та Еврипіда. Показовими у цьому плані є також псевдо панегірики (див. вище). 

В епоху Середньовіччя пародіюються, переважно, жанри церковної та феодальної (куртуазної) літератури. Детально про специфіку літературної пародії цієї доби дивись працю М. Бахтіна (монографія із спику рекомендованої літератури).

В епоху Ренесансу з пародією зустрічаємось у творах Е. Ротердамського, Ф. Рабле, роман М. Сервантеса „Дон Кіхот” був задуманий як пародія на жанр лицарського роману. Тут - замість відважного, гарного, сильного лицаря – божевільний, слабкий Дон Кіхот, замість Прекрасної Дами, знатної красуні -  звичайна селянка Дульцінея,  замість бойового коня – стара шкапа Росінант, а замість чаклунів, драконів і велетнів – млини, бурдюки з вином тощо. Роман Сервантеса висміює неправдоподібність лицарських романів.

Комічною переробкою преціозного / пасторального роману* у французькій літературі є „Екстравагантний пастух” Шарля Сореля (17 ст). Пародійне є тим началом, яке утворює жанр ірої-комічної поеми XVІІІ століття ("Викрадення локона" Поупа, "Орлеанська незаймана" Вольтера, "Війна богів" Парні). Усі ці твори мають сатиричне спрямування: у "Викраденні локона" пародіюється світська хроніка, у "Орлеанській незайманій" і "Війні богів" - історія Франції, високі героїчні ідеали виступають у бурлескній формі. 

Поступово об’єктом пародії стають вже жанри проторомантизму та романтизму. Пародію на романтичні любовні романи є „Пані Боварі” Г. Флобера. Тут замість пристрасного, „ідеального” коханця – слабохарактерний альфонс, замість традиційного викрадення дівчини – втеча зляканого коханця від своєї дами, замість сліз на листі до коханої – звичайна вода.

           Пародія продовжує зберігати свою актуальність також у літературі ХХ ст. і сучасності: Дж. Джойс („Улісс”), К. Моргенштерн, С. Лікок, Ф. Карінті та інш [29, Т. 5, с.606].

 Типи пародії:

-          за об’єктом пародіювання (пародії на конкретний твір, жанр, творчу манеру, стиль, літературний напрямок, течію);

-          за ставленням до об’єкту пародіювання (гумористична чи сатирична);

-          за жанром (пародійний роман, поема тощо).

             Крім того, пародійні елементи можуть бути включені в окремий твір.

    Пародія заснована на невідповідності форми і змісту. Її форми – бурлеск та травестія:

·         бурлеск (від лат. burla – жарт) –  низькі, не варті  уваги предмети, явища,  оспівані  високим стилем. Так, Ф.Берні у високому стилі змалював чуму, сечу і  вугри, Р. Бернс – зубний біль. 

·         травестія  (від. італ.  trauestire – переодягати) - високий предмет і низький стиль.  Так, Вольтер в „Орлеанській незайманій” показав героїню Франції Жану Д’Арк простою дівчиною, не позбавленою простих людських слабкостей, а бій богів, як звичайну кабацьку бійку. 

            Найбільше травестій було створено на „Енеїду” Вергілія: „Перелицьована Енеїда” Д. Лаллі, „Перелицьований Вергілій” П. Скаррона, „Вергілієва Енеїда, або пригоди благочестивого героя Енея” А. Блумауера та інші.