Оголошення
Меню сайту
|
Малі епічні жанриМалі епічні жанри. Оповідання –
малий епічний жанр, у більшості випадків зображує одну чи декілька подій з
життя одного персонажа. Відмінність від роману: 1. Характери показані не у
розвитку, як у багатьох романах, а вже сформованими (немає минулого і
майбутнього – показаний один момент із життя персонажа). 2. Описи стислі, лаконічні
(оскільки оповідання – мала епічна форма, воно не дає можливості автору так широко, детально, як у романі,
відобразити життя). 3. Одна подія з життя одного
(рідше декількох) персонажів, а не багато подій з життя великої кількості
персонажів, як у романі. Новела ( з
італ. Novella – новина). Серед джерел виникнення новели у
французькій літератури – фабліо, „приклади” (повчальні твори церковної
літератури) тощо. Значущим був вплив італійської літератури: ренесансна збірка
„Гептамерон” Маргарити Наваррської був написаний під впливом „Декамерона” Дж.
Боккаччо. Оскільки у західноєвропейській
літературі ми зустрічаємо переважно новелу, цей термін частіше
використовується, коли мова їде про твори англійських, французьких, німецьких,
іспанських та італійських авторів, „оповідання” – про твори українських та
російських письменників. За Б. Томашевським* новела
тотожна оповіданню. Але в іншому аспекті –
новела за структурою протиставлена оповіданню. Вже на поч. XIX ст. була осмислена форма новели:
„Новела ніщо інше, як нечуваний випадок” (І.В. Гьоте). Новела це ніби „маленький роман”. Специфічні риси (відмінність від
оповідання). 1. Зображується не повсякденне, а
НЕЗВИЧАЙНА подія. 2. Дія більш динамічна (події
розвиваються більш стрімко, ніж в оповіданні). 3. Пуант - несподіваний поворот
подій. 4. Неочікуваний фінал. 5. Більш „ощадливо” „витрачаються” художні
засоби. 6. Почуття і пристрасті сильніше,
ніж в оповіданні. Історія розвитку жанру новели:
розважальна або дидактична антична новела (Геродот, Апулей), середньовічна
новела (анонімна збірка „Новеліно”), збірки новел доби Відродження ("Декамерон”
Дж. Боккаччо, „Гептамерон” Маргарити Наваррської), „психологічна” новела Х1Х – початку ХХ
століття (П. Меріме, Гі де Мопассан). Видатними майстрами новели у
західноєвропейській літературі є також Е.Т.А. Гофман, Г. фон Клейст, В. Ірвінг,
Н. Готорн, Е. По, А. Франс, О. Генрі, Т. Манн, Е. Колдуелл та ін. Легенда, казка та притча є
жанрами як фольклорними, так і літературними. Казка літературна – „авторський, художній, прозаїчний або віршований твір, заснований або на
фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний,
чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційно казкових
героїв. В окремих випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне
чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою
характеристики персонажів” [10, с. 283]. Видатними казкарями у
західноєвропейській літературі є Ш. Перро, О. Вайлд, А. де Сент-Екзюпері тощо. Фольклорна казка є джерелом
виникнення не лише казки літературної, але й, скажімо, новели. Є цілий ряд суттєвих відмінностей
казки від новели, хоч часом їх дуже складно розрізнити (наприклад, у
творчості Е.Т.А. Гофмана). „В казці відбуваються свідомо неймовірні події,
казка не є правдою, чого оповідач і не намагається приховати. У новелі ж події
мало вірогідні, але у принципі можливі („Маркіза д`О” Г. фон Клейста, „Ріп Ван
Вінкль” В. Ірвінга). Виникнення чарівної казки відносять до часів архаїчних і
пов'язують з вірою в тотем*. У казці чітко розмежовуються добро і зло, причому
фінал неодмінно оптимістичний (не завжди! – О.Н.). Окрім цього, казка
містить моральний урок, звідси вбачається ще одна відмінність від новели, де
відверта дидактика необов'язкова. Однією з привабливих особливостей
казки є її спорідненість з утопією*. У казці, по суті, всі рівні, а
відносини будуються на основі карнавального панібратства. Будь ти чоботар або
кравець, але ти запросто можеш поговорити з королем, а якщо поталанить, то
селянський син після всіх випробувань може стати королівським зятем. Та
утопічність казки ще й в іншому – в гармонії світу, у загальній єдності живого
і сущого. А якщо когось чекають перешкоди і випробування, то вони лише
тимчасові відступи від ідеальної норми. Втім, випробування як шлях до щастя -
сюжетний хід безлічі творів епічного роду літератури. Слід мати на увазі, що відкриття
казкового багатства фольклору різних народів відбулося в епоху романтизму* (XIX
ст. – О.Н.). Німецькі романтики, а услід за ними і романтики інших країн
проголосили казку каноном поетичного мистецтва. Казковість впровадилася в
контекст всіх епічних жанрів. У казках і байках нерідко діють одні і ті ж
персонажі: тварини, рослини, речі, а люди позначені не ім'ям, а якоюсь помітною
рисою вдачі або професією. Події теж|та| байка від казки відрізняється очевиднішою
двоплановістю, і що б не відбувалося з Бабкою і Мурашкою, Вороною і Лисицею,
навіть найменший недосвідчений читач розуміє, що розмова йде про людей. Казка
може бути або страшною, або смішною, байка – обов'язково комічна» [23, с. 4].
Легенда – від. лат. legenda – „те, що
слід читати”. Фольклорна легенда – твір, у якому представлене фантастичне
осмислення (на основі поширеннях у народі уявлень) явищ природи, минулого,
видатних осіб, надприродних істот (Бог, янголи) тощо. Функції: пояснювальна та
повчальна. На відміну від казки має настанову на достовірність. Літературна
легенда – невеликий прозовий чи віршований твір, побудований на матеріалі
народної легенди. Легенди – в основі творів В. Гюго
(„Легенда про Юліана Милостивого”), Г.
Флобера („Спокуса святого Антонія”) [17, с. 286-287]. Специфіка притчі: алегорична форма*, моралізаторство та дидактизм
(повчальність). Оскільки, цілком можливо, що притча та байка мають спільне
походження (від казки про тварин), їм притаманні спільні риси. Але, притча на
відміну від байки, – серйозний (а не комічний) жанр. Притча також мало уваги
приділяє висвітленню характерів персонажів, які часто є абстрактними фігурами,
а байка зосереджена на викриванні людських недоліків. З притчею ми зустрічаємось у
Біблії, художній творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю.
Есе – від
франц. essai – спроба, начерк. Появу жанру пов’язують з ім’ям французького письменника М. Монтеня, який у XVI ст. написав працю „Essai”
(„спроба”, „опыты” – рос.). Це малий прозаїчний жанр вільної форми, у якому поєднано інформацію про
одиничні факти дійсності з їх суб’єктивними оцінками та роздумами автора щодо
них. Риси: -
невеликий обсяг; -
суб’єктивне, дуже вільне тлумачення теми (за принципом: „я не претендую на
знання істини, я просто висловлюю свою думку з цього приводу”); -
вільна побудова твору, обумовлена плином авторської думки („пишу те, що
думаю”); -
публіцистичність (тема пов’язана з актуальними проблемами сучасності) +
філософічність + художність. Визначні
есеїсти А. Франц, Р. Роллан, А. Камю, А. Моруа. У західноєвропейській літературі
(літературознавстві) з есе ототожнюють жанр нарису.
Фейлетон –
від. франц. feuilleton, від feuille – лист, аркуш. Походження жанру пов’язують
із французькою газетою „Journal des Debats”, в нижній частині газетного аркушу
якої друкувались додаткові листі, які можна було відрізати. На них було
надруковано перший фейлетон абата Жоффруа. Особливо популярним цей жанр став
завдяки Жюлю Жанету. Риси: -невеликий за обсягом; - розкриває актуальну тему,
публіцистичний; - комічний (гумористичний чи
сатиричний) за змістом.
Памфлет (анг. Pamphlet, від назв. популярної комедії 12
ст. „Рamphilius seu de amore”) більшість теоретиків
літератури вважають різновидом фейлетону. Специфіка: для розкриття
обрана більш серйозна тема (великий соціальний об’єкт), ідеологічна різкість
(твір викривальний, критичний, часто - пропагандний) [10, с. 278]. Памфлети писали Еразм
Ротердамський, У. фон Гуттен, Д. Дефо, Дж. Свіфт, Д. Аддісон, Р. Стіл, Д. Дідро, В. Гюго, Марк Твен та інші. „Виходячи з того, що змістовні і
формальні критерії поділу |
Календар
Наші земляки
Ігор Лобортас провідний український митець-ювелір Ю.О.Дяченко лікар, художник декоративно-прикладного мистецтва.Юрій Журавель гурт OT VINTA. Архів записів
|