Ліричний герой.Гегель, як і Арістотель, стверджував, що автор ліричних творів безпосередньо висловлює свої думки, почуття, робить їх предметом художнього наслідування. Однак, незважаючи на глибинний зв’язок автора із ліричним героєм, їх не можна ототожнювати.

„… Ліричний герой, не збігаючись безпосередньо з біографічним автором, тим не менше є образом, що навмисно відсилає до позалітературної особистості поета, що і призводить деколи до наївно-реалістичного ототожнення їх. Такий статус наближає цього суб'єкта саме до полюса героя, що не співпадає з автором (що відбито в самому терміні), але — підкреслимо це особливо — двопланного, що вимагає, щоб читач „сприймаючи ліричну особистість, одночасно постулював в самому житті буття її двійника”. 

Наївна читацька свідомість сприймає цей двопланний образ спрощено, як „образ самого поета, реально існуючої людини: читач ототожнює створення і творця”. Адекватне ж сприйняття ліричного героя вимагає врахування його естетичної „розіграності” — його неподільності з автором і неспівпадання з ним”.Ототожнювати  ліричного героя і автора, все одно, що ототожнювати актора і героя (роль), якого він грає.Більш менш повне уявлення про ліричного героя складається на основі, як мінімум, декількох віршів, поетичного циклу.

Окрім власне ліричного героя дослідники виділяють також героя-маску. Присутній у рольовій ліриці. Герой-маска являє внутрішній світ людини, яка відрізняється від самого поета психологічно, біографічно чи за статтю. 

Наприклад, вірш може бути написаний від імені дівчини поетом-чоловіком.            

Також виділяють об’єктивованого героя ліричного твору – це така форма виразу авторської свідомості, коли суб’єкт та об’єкт мови не співпадають в одній особі, простіше кажучи, про такого персонажа автор розповідає.„Слова «епічне» («епічність»), «драматичне» («драматизм»), «ліричне» («ліризм»), позначають не лише родові особливості творів, про які йшла мова, але і інші їх властивості. 

Епічністю називають велично-спокійне, неквапливе споглядання життя в його складності і багатоплановості, широту погляду на світ і його прийняття як певної цілісності. У зв'язку з цим нерідко говорять про «епічне світобачення», що художньо втілилося в гомерівських поемах і низці пізніших творів. 

Епічність як ідейно-емоційна налаштованість може мати місце у всіх літературних родах — не лише в епічних (оповідних творах, а також в драмі і ліриці.Драматизмом прийнято називати умонастрій, пов'язаний з напруженим переживанням якихось суперечностей, з схвильованістю і тривогою. 

І, нарешті, ліризм — це піднесена емоційність, виражена в мові автора, розповідача, персонажів. Драматизм і ліризм також можуть бути присутніми у всіх літературних родах”. 

Лірична проза поєднує риси епосу і лірики.

      До ліричної прози відносять, наприклад, твори французького письменника Марселя Пруста. 

Герой циклу його романів „У пошуках втраченого часу”  зусиллям спогаду відтворює  минуле, найтонші переливи почуттів і настроїв. 

При цьому особлива увага приділяється показу вигадливих асоціацій і явищ мимовільної пам'яті. 

Досвід Пруста –- зображення внутрішнього життя людини як „потоку свідомості” - мав велике значення для багатьох письменників ХХ ст.