Знайдіть нас у Google+
|
ЛІРИЧНІ ЖАНРИ
Термін „лірика” з’явився та почав
застосовуватися приблизно у ІІІ-ІІ ст. до н.е. Ліричні твори у давній Греції
співались під музику. Грецьке віршування, засноване на особливостях мови –
довгих та коротких голосних, що супроводжувалися підвищенням та пониженням
тону, „лише умовно може бути відтворене сучасними європейськими мовами” [35,
с.38].
Більшість ліричних жанрів виникли ще за часів
античності, а потім зазнали суттєвої трансформації.
Ліричний вірш (лат. versus) нам
добре відомий. У ньому виражені неповторні переживання ліричного героя.
Інші ліричні жанри можна за
емоційною насиченістю, жанровою модальністю представити у порівняльній таблиці.
Ода (з грец. ode – пісня) – хвалебний вірш, який присвячений уславленню видатних подій (перемог)
та осіб (правителів, воїнів, талановитих поетів тощо). На початку
функціонування (за часів античності, напр., у Горація) цей жанр мав
різноманітну тематику. Так, існувала анакреонтична ода*, сапфічна ода* тощо.
„В добу Відродження і бароко в
Європі поняття оди вживалося щодо патетичної лірики, яка була орієнтована на
античні взірці” [17, с. 379]: оди італійця Л. Аріосто, французів П. Ронсара
та Ж. дю Белле.
За часів класицизму (XVII ст.) ода вважалася „високим
жанром”, але починаючи з XVIII ст., в літературі романтизму* цей жанр уже був
„пристосований” не лише для оспівування: з’явилися „псевдооди” („Ода зубному
болю” Р.Бернса, соціально-критична „Ода авторам білля проти руйнівників
верстатів” Дж. Байрона тощо).
|
Сатира (з лат. satura – суміш) –
віршований твір, мета якого – висміяти
певні соціальні чи загальнолюдські недоліки.
В епоху пізньої античності виникає жанр сатури, який
зображує повсякденне життя простих людей. Сатури моралізаторського змісту
пізніше трансформувалися в сатири. Талановитими сатириками античності були
Луцилій, Ювенал, Лукіан та ін.
Розвиток європейської сатири відбувається з урахуванням
традицій сатири античної. Зразки цього жанру знаходимо у творчості вагантів*,
класицистів (М. Реньє, Н. Буало), гуманістів* (С.Брант), представників бароко
(С. Баталер), романтизму (О. Барб’є) тощо.
|
До жанру оди близькі
також панегірик (грец. logos
panegyrikos – похвальне слово на урочистих зборах) та дифірамб (грец. dithyambos – урочиста хорова пісня на честь богів). У
сучасній європейській поезії означають величальні, похвальні вірші, присвячені якійсь особі чи події.
|
Мадригал (з італ. madrigale – пісня рідною
мовою) – невеликий вірш комплементарного
характеру, присвячений жінці.
З’являється в епоху Відродження (Ф.Петрарка, Дж.
Боккаччо).
Представлений у творчості Дж. Маріно, Д.Донна, Г.
Герберта.
|
Епіграма (грец. Epigramma – напис) –
коротенький комічний, дотепний вірш,
присвячений конкретній людині, написаний на випадок.
Спочатку, в часи античності – напис на зброї воїна,
статуях, культових предметах, надгробках (!) тощо. Брак місця вимагав від
цього жанру лаконізму, виразності, афористичності, дидактизму. Основоположник
– Симонід Кеоський, жанрова модель сформувалась у творчості Марціала.
Епіграми були популярні за доби Відродження, у
літературі бароко та класицизму (Ф. Малерб, Н. Буало, Ж. де Лафонтен).
Однак її розквіт відбувається в епоху Просвітництва.
Г.Е.Лессінг вказує на дві основні риси епіграми: на початку вона створює
ефект напруженого очікування, а у фіналі дає парадоксальний* висновок.
Майстрами епіграми були Вольтер, Ж.Ж. Руссо та ін.
В процесі подальшого розвитку літературного процесу цей
жанр поступово втрачає свою популярність.
|
Епітафія (з грец. epitaphios – надгробне
слово) – коротенький віршований надпис на пам’ятникові.
Цікаво, що спочатку епітафія сприймалася як різновид
епіграми.
Існує жартівлива (переважно сатирична) епітафія.
Епітафію самому собі написав Ф. Війон.
|
Елегія (походить від грец. слова –
„очерет”, оскільки саме з очерету виготовляли флейти, під гру на яких співали
відповідні твори) – у сучасному літературознавстві це вірш, сповнений настроями смутку та журби.
Хоча в часи античності, коли
цей жанр виник, він мав героїко-патріотичний, філософський зміст. Елегіями
називали поезії, написані особливим розміром – елегійним двовіршем*.
Однак, вже у Давньому Римі
з’явилася любовна елегія, де інтимна
тема поєднувалася з розпачливим настроєм. Європейська поезія успадкувала цю
традицію: у літературі сентименталізму* (XVIII ст.) та романтизму (І п. XIX ст.) цей жанр набув великої
популярності.
Майстрами елегії вважають Е.
Юнга, О. Голдсміта, Ф. Міллера, Й.В. Гьоте, Дж. Байрона та інш.
|
Гімн
(грец. hymnos – хвала) – урочиста,
радісна пісня. За часів античності гімни виконувались на честь богів, в
добу Середньовіччя – на честь Христа, святих (духовні гімни).
Пізніше зявивилися світські та
державні гімни.
До жанру гімна зверталися такі
видатні майстри слова як Ф. Шіллер, Б. Шеллі, Новаліс та інш.
|
Також виділяють такі ліричні
жанри як послання або епістола
(вірш, який має конкретного адресата), пісня,
що ж до стансів та сонетів, то
сучасні літературознавці розглядають їх як строфічні, а не жанрові форми.
|
Календар
« Травень 2024 » | Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд | | | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
|