Гротеск як один із прийомів комічного

Гротеск – один з найдавніших типів образності. Гротескними за своєю природою є, наприклад, образи кентаврів (напівлюдей-напівконей) або русалок (напівжінок-напівриб). „Своє художнє втілення гротеск знаходить вже у комедіях Лукіана, Арістофана, Плавта” [1, с. 106] – отже, уже у творах античної літератури. 

Однак, сам термін з'явився приблизно у ХV ст. (італ. "grotta" - грот, печера, франц. grotesque – вигадливий, химерний). У цей час у Римі під час розкопок, на стінах  печер був знайдений особливий вид античного орнаменту (химерні поєднання малюнків квітів з карикатурними зображеннями тварин та людей, фігури напівлюдей-напіврослин або напівлюдей - напівтварин). Гротескні образи зустрічаються як у живописі, так і у літературі доби Ренесансу (16 ст.): творах Ф. Рабле, Еразма Ротердамського, Сервантеса.

Для поетики класицизму (17-18 ст.) гротеск не характерний, а от для бароко (к.16-п.17ст.) та романтизму (1п. 19 ст.) – навпаки.  Романтики – полюбляли „похмурий гротеск”, з яким пов'язані мотиви божевілля, маски (не карнавальної, святкової, а такої, що обманює, за якою прихована порожнеча), ляльки, маріонетки, „живого трупу”. 

У маніфесті французького романтизму – передмові до драми „Кромвель” В. Гюго визначив головну рису гротеску – поєднання протиріч. „Великою мірою саме завдяки діяльності романтиків  у літературі виробився особливий гротескний стиль..

           Як тип художньої умовності гротеск може використовуватись і в реалістичній літературі (А. Франс „Острів пінгвінів”, Л. Піранделло „Шість персонажів у пошуках автора, Е. Де Філіппов „Злодій в раю”, Г. Манн „Вірнопідданий”, К. Чапек „Засіб Макропулос, „Війна з саламандрами”...). Значно частіше вдаються до гротеску письменники-модерністи (Г. Майрінк, Ф. Ведектін, Е. Йонеско, С. Беккетт, М. Еме та ін.) [8, с. 136-137].

Слід диференціювати, так званий, „чорний”, „похмурий” гротеск (який „ввели” романтики) та гротеск як прийом створення комічного ефекту. 

Можна виділити дві концепції гротеску у літературознавстві.

 1. Гротеск – це перебільшення, доведене до абсурду.

                Наприклад, гротескними є образи велетнів у творі Ф. Рабле „Гаргантюа та Пантагрюель” (у цьому випадку перебільшено зріст, розміри Гаргантюа та Пантагрюеля, мешканців фантастичної країни). „Так  прошел  год  и  десять  месяцев, и с этого времени посовету врачей ребенка начали вывозить, для чего некий Жан Денио смастерил прелестную колясочку, в  которую  впрягали  волов.  В этой  самой колясочке младенец лихо раскатывал взад и вперед, и все с удовольствием на него  смотрели:  мордашка  у  него  была славная, число подбородков доходило едва ли не до восемнадцати, и  кричал  он  очень  редко...”(Рабле, переклад Н. Любімова). 

„Однако  ничего   похожего   на   необычайное   детство Пантагрюэля  вам, уж верно, никогда еще не приходилось слышать, ибо трудно поверить, чтобы в  столь  краткий  срок  можно  было вырасти  и окрепнуть настолько, что даже Геркулес не идет с ним ни в какое сравнение, несмотря на то что он еще в колыбели убил двух змей, да ведь змеи-то эти были маленькие и  слабенькие,  а вот  Пантагрюэль,  еще  будучи  в  колыбели,  совершил  подвиги поистине ужасающие.      Я не стану говорить здесь о том, что за каждой трапезой он высасывал молоко из четырех тысяч шестисот коров и что печку, в которой можно было варить ему кашку, складывали все печники  из Сомюра,  что в Анжу, из Вильдье, что в Нормандии, и из Фрамона, что в  Лотарингии,  кашицу  же  эту  ему  подавали  в  огромной каменной  водопойной  колоде,  до  сих  пор  еще существующей в Бурже, возле дворца, однако зубы у  Пантагрюэля  были  до  того острые  и  крепкие,  что  он отгрыз от указанной колоды немалый кусок, и это явственно видно” (Рабле, переклад Н. Любімова).

Гротескним також є образ Квазімодо з роману В. Гюго „Собор Паризької Богоматері”. У його зовнішності наче поєднались усі можливі недоліки, відразність зовнішня тут доведена майже до абсурду (гротеск тут не є прийомом комічного). „Трудно описать этот четырехгранный нос, подковообразный рот, крохотный левый глаз,  почти  закрытый щетинистой  рыжей  бровью,  в  то  время  как  правый совершенно исчезал под громадной бородавкой, кривые зубы, напоминавшие зубцы крепостной стены, эту растрескавшуюся губу, над  которой нависал, точно клык слона, один из  зубов, этот раздвоенный подбородок... Но еще труднее описать ту  смесь  злобы, изумления  и  грусти, которая  отражалась  на  лице  этого человека. А теперь попробуйте все это себе представить в совокупности!

Одобрение  было  единодушное.  Толпа устремилась  к  часовне. Оттуда  с торжеством вывели почтенного папу шутов. Но только теперь изумление и восторг толпы достигли наивысшего предела. Гримаса была его настоящим лицом. 

Вернее, он весь представлял  собой гримасу.  Громадная голова, поросшая рыжей щетиной; огромный горб между лопаток,  и другой, уравновешивающий его, – на груди; бедра настолько вывихнутые, что ноги его могли сходиться только в коленях, странным  образом напоминая  спереди  два  серпа  с  соединенными рукоятками; широкие ступни, чудовищные руки. И, несмотря на это уродство, во всей  его фигуре  было какое-то грозное выражение силы, проворства и отваги, –  необычайное исключение из  того общего  правила, которое  требует, чтобы сила, подобно  красоте,  проистекала из гармонии. Таков был избранный шутами папа.

Казалось, это был разбитый и неудачно спаянный великан” (В. Гюго, переклад Н. Когана).

2. Гротеск – це поєднання протиріч (прекрасного та відразного, високого та низького, комічного та трагічного, реального та фантастичного тощо), сполучення того, що не може сполучатися за  логікою. При цьому відбувається певна деформація, зміна. Як результат – персонаж стає смішним чи страшним, відразливим. 

Поєднання протиріч – комічного і трагічного – прийом створення гротескного образу Тартарена А. Доде.  Це дивак,який постійно перебуває у пошуку пригод та мріях про подвиги, якому віслюк вважаються диким левом (комічне) і, водночас, дуже розумна, шляхетна людина, високим ідеалам якої немає місця у сучасному суспільстві  (трагічне).

Багато гротескних персонажів – у творах В. Гюго. Так,  Квазімодо („Собор Паризької Богоматері”), Гуімплен („Людина, яка сміється”) поєднують зовнішню відразність з душевною красою, а Феб („Собор Паризької Богоматері”), леді Джозіана („Людина, яка сміється”) - навпаки. 

Ось, наприклад,  характеристика Джозіани. „Большие, слишком красноречивые глаза. Никаких любовников. Целомудрия ни на грош... Казаться легкомысленной и быть недосягаемой – верх искусства.” „Прекрасный женский торс и гидры хвост. Благородный торс, высокая грудь, вздымаемая  ровным биением царственного сердца, живой и ясный взор, чистые, горделивые черты, а там, под водой, в мутной волне – как знать? – скрывается, быть может, сверхъестественное продолжение – гибкий и безобразный хвост дракона. Недосягаемая добродетель, таящая порочные мечты...” Це прекрасна зовні дівчина з чорною душею, розпусна в думках  і незаймана одночасно.

Гротескний образ  не статичний, він ніби перебуває у стані незавершеної метаморфози, поєднуючи два тіла в одному.

В. Халізєв зазначає, що гротеск у мистецтві дорівнює парадоксу у логіці. Гротескний образ, як і парадоксальна фігура, суперечить здоровому глузду.